Кадр з фільму “Ампутація” (Режисери: Лідія Стародубцева, Ігор Померанцев)
Нещодавно їздив на “Книжкову вежу” в Празі – великий ярмарок сучасних видавців, які емігрували з путінської Росії.
Поїхав туди передусім для того, щоб підтримати мого давнього друга, поета й письменника Ігоря Померанцева. На заході були представлені російські видавництва в еміграції, зібралося чимало людей – так звані “іноагенти”, “екстремісти”, відомі журналісти, літературознавці та поети.
Здавалося б, демократичне, антипутінське, інтелектуальне середовище.
Але протягом кількох годин мене не полишало відчуття дивної відстороненості.
Важливе застереження
Одразу зроблю необхідну застереження: це лише мої суб’єктивні враження від кількох годин, проведених на “Книжковій вежі”. Це не спроба узагальнити позиції всіх присутніх.
Серед учасників було чимало журналістів і письменників із принциповою позицією щодо російської агресії. Наприклад, серед представлених видань були свіжі випуски чеського журналу “Русское слово” – видання, редакція якого регулярно публікує мої матеріали про Україну, а гонорари за них перераховує на потреби ЗСУ.
Тобто це середовище не є ані однорідним, ані байдужим до України.
Саме тому те, що я почув і побачив, здалося мені особливо важливим.
Голос правди серед кокону ілюзій
Коли лунали виступи й доповіді, виникало дивне враження: війни в оптичному полі багатьох присутніх ніби майже не існувало.
Люди продовжували жити у звичних інтелектуальних конструкціях – говорити про еміграцію, культуру, політику, особисту долю, минуле й майбутнє.
І раптом на цьому тлі прозвучав голос Ігоря Померанцева.
Без пафосу він читав свої верлібри про ампутації – про те, як радянсько-російська воєнна культура стикається з реальною українською реальністю.
В одному з фрагментів він деконструює світлі рядки Пастернака, повертаючи слухачів до моторошної конкретики:
Настанет новый лучший век,
Исчезнут очевидцы.
Мученья маленьких калек
Не смогут позабыться.
Борис Пастернак (1941 г.)
В Харькове на столе в протезной мастерской
грудой лежали культеприёмные гильзы,
дополнительные гильзы со шнуровкой,
искусственные стопы, акриловые бёдра,
тазобедренные шарниры
и одинокий детский протез,
короткий, как японское трёхстишие.
А далі звертається до культового для російських інтелектуалів Йосипа Бродського з його презирливим “скатертью вам, хохлы, и рушником дорога”:
Скатертью? Рушником?
Где та скатерть? Где тот рушник?
Ну что же ты, Джозеф, Ося, Йосыпе!?
…Оторвало мне пальцы,
сечёшь, Джозеф?
У ці кілька хвилин у приміщення увійшла реальність, якої бракувало багатьом іншим розмовам.
Поки говорили про долі еміграції, у віршах Померанцева звучали Харків, Іловайськ, Савур-Могила. Звучала війна не як метафора і не як “конфлікт”, а як понівечене людське тіло.
І саме це, мабуть, є найважливішим: коли війна перетворюється на абстракцію, разом із нею зникає і відповідальність.
Як працює абстракція
Після виступу Померанцева простір знову повернувся до звичного інтелектуального комфорту.
Того ж дня відбулася презентація роману Максима Кантора “Сторож брата” – двотомну книгу про двох братів: один свого часу емігрував і став оксфордським істориком, інший лишився в Росії. Їхня зустріч, за сюжетом, стає можливою лише після лютого 2022 року.
Самого роману я не читав і не берусь судити про його зміст із почутого на презентації, яку блискуче провів відомий вчений-літературознавець Олег Лекманов. Але позиція Максима Кантора щодо війни відома мені не з літератури, а з його публічних висловлювань. Так, 30 серпня 2026 року він писав на своїй фейсбук-сторінці, що не бачить альтернативи “серйозній війні”, яка розростається, що миру насправді не хоче ніхто – точніше, людям лише здається, що вони не можуть його хотіти, – і що через амбіції правлячих еліт гинуть мільйони.
Проблема такої оптики не в тому, що вона недостатньо різка щодо кремля. Проблема в іншому: вона стирає принципову асиметрію між агресором і жертвою.
Так, від війни страждають люди з обох боків. Але це не означає, що сторони несуть однакову відповідальність за її виникнення.
Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Російська армія веде загарбницьку війну на українській території. Україна захищається.
Якщо прибрати цю послідовність подій і замінити її нейтральним словом “конфлікт еліт”, ми отримуємо не більшу об’єктивність, а втрату реальності.
Війна не лише за територію
Це стирання асиметрії небезпечне ще з однієї причини: для Кремля питання ніколи не зводилося до кількох областей чи навіть до всієї української території. Йдеться про значно ширше бачення міжнародного порядку – про право сильнішої держави визначати долю слабшої, про перегляд європейської системи безпеки й про повернення Росії статусу держави, яка визначає правила гри.
Якщо агресія приносить політичний результат, це сигнал не лише для Росії, а для всього світу: силою можна змінювати кордони й нав’язувати сусідам свою волю, а потім вимагати від усіх “порозуміння” заради миру.
Тому питання стоїть не тільки про те, скільки території залишиться під українським контролем, а яким буде світ після цієї війни – і чи залишиться Європа суб’єктом власної безпеки, чи знову стане об’єктом домовленостей великих держав.
Коли пацифізм стає одностороннім
Мабуть, найскладніше було говорити про це з людьми, для яких слово “мир” саме по собі є достатнім аргументом.
Я теж хочу миру. Але мир – це не просто відсутність пострілів.
Якщо країна, на яку напали, припиняє чинити опір, а агресор зберігає окуповані території, армію, військову промисловість і можливість продовжити війну, це може бути припиненням бойових дій. Але саме по собі воно ще не є миром.
Тут і виникає проблема того, що я назвав би одностороннім пацифізмом: коли не ставиться ключове питання – хто саме має припинити стріляти і що відбувається після цього. Без нього вимога миру фактично перетворюється на вимогу від жертви припинити опір, а агресор отримує час, ресурси й можливість підготуватися до наступного раунду.
Це не означає, що кожна людина, яка закликає до припинення вогню, свідомо підтримує Росію. Часто за такими закликами стоїть щире бажання припинити страждання. Але добрі наміри не скасовують наслідків: мир, який не усуває причину війни, може виявитися лише паузою між двома її етапами.
Чому ця розмова важлива для України
Може виникнути цілком закономірне запитання: навіщо українцям узагалі знати, про що сперечаються діячі російської еміграції? У нас власної війни достатньо.
Але ці дискусії мають значення для нас із двох причин, які насправді підсилюють одна одну.
Люди з антипутінською позицією на Заході часто сприймаються як представники “іншої Росії” – їх слухають європейські інтелектуали, журналісти, політики. І якщо разом із критикою Путіна вони транслюють ту саму логіку симетричного страждання, а вирішення бачать у тому, щоб “просто перестати стріляти”, ці погляди неминуче формують західне сприйняття війни.
А тим часом схожі аргументи дедалі частіше лунають і в самій Україні: “це все політичні ігри”, “треба якось домовлятися”, “потрібно щось віддати, аби це нарешті закінчилося”. Втому від війни можна зрозуміти. Але втома не повинна підміняти аналіз.
Замість висновку
Празька “Книжкова вежа” залишила в мене дивне враження.
Навколо були книги, розмови, люди, які втекли від путінської Росії, кав’ярні, безпечні вулиці Праги.
І водночас – відчуття, що частина людей продовжує дивитися на війну крізь інтелектуальне скло.
Можливо, саме тому мені так запам’ятався виступ Померанцева.
Бо він це скло розбив.
За ним були Харків, протези, відірвані пальці, зруйновані міста й люди, які вже не можуть повернутися до свого довоєнного життя.
Вежа може здаватися безпечним місцем, якщо дивитися тільки вгору.
Але іноді варто подивитися вниз – туди, де горить земля.
І тоді стає зрозуміло: питання цієї війни – не лише в тому, кому належатиме той чи інший клаптик території.
Питання в тому, яким буде світ, у якому ми житимемо після неї.
